Вступ до Нового Завіту
Старий Завіт розповідає про дружні стосунки Бога із Своїм єврейським народом, з котрого мав вийти Месія для благословення всіх народів. Книги Старого Завіту були написані в дусі очікування Месії-Царя і підготовлення єврейського народу до грядущої зустрічі Величної Особі. І ця ідея приходу Месії є домінуючою в Старому Завіті. Вона часто повторюється в різних старозавітних книжках, а месіанських дух провіщень про очікуваного Месію зв’язує всі книги Старого Завіту в одну цілість. У початкових старозавітних книгах лише не цілком ясно натякалося про майбутній прихід Месії, але в дальших книгах усе більше появлялося точніших, більш детальних провіщень про грядущого Месію, вся символічність провіщень і прямий зміст мови різних видінь відноситься прямо до Ісуса Христа.
Новий Завіт є органічно пов’язаний із Старим Завітом, він є продовженням і завершенням Божого плану спасіння людства. Центральною Особою всіх книг біблії є Ісус Христос. Він є предметом пророцтв, звіщаючи про грядущого Месію. Герої окремих старозавітних книг були яскравим прообразом Христа: спасаюча сила пасхального ягняти вказувала на Нього, манна в пустині, принесення в жертву чистих тварин, мідний змій і пов’язана з цим сила зцілення та інші прообрази у священних книгах вказували на прихід Викупителя людства.
Новозавітні книги є підтверджуючим документом нової умови Бога з людиною. Ісус Христос уклав не тільки з єврейським народом Новий Завіт, а з усіма людьми, котрі вірують в Нього. Він затвердив Своєю кров’ю цей Новий Завіт.
Новий Завіт – це вчення Ісуса Христа і апостолів. Новозавітні книги були написані розмовною, щоденною грецькою мовою, якою розмовляли тоді більшість людей у Римській імперії. Автори книг Нового Завіту звертались не тільки до євреїв, а також і до всього світу. І тому їхні книги були написані на найбільш розповсюдженій мові того часу.
Новий Завіт складається із 27 писань різної довжини, які традиційно називаються окремими книгами. Оригінальні новозавітні книги не збереглись. Також не збереглися тисячі копій цих книг, які були зроблені протягом перших кількох століть християнської ери. До нас дійшли звірені копії з оригінальних священних книг. Було дуже тяжко в минулому зберегти оригінальні твори, написані на папірусі, який скоро псувався. Також пропало багато книг Святого письма під час переслідувань християн, коли знайдені в них копії священних книг негайно знищувались. Найдавніша, існуюча тепер копія цілого Нового Завіту, відома як «Синайський кодекс», відноситься до 350 року по Р.Х. Також збереглися приблизно із 200 року по Р.Х. дві папірусові книги, які складаються з майже цілого Євангелія згідно Іоана і кількох листів апостола Павла. А існуючий найдавніший кусочок збереженого папірусу із записом лише кількох віршів Нового Завіту з Євангелія згідно Іоана, відноситься близько до 125 року по Р.Х.
Усі книги новозавітного Конону розділені на кілька груп, а саме: історичні – 4 Євангелія і одна Дії Апостолів; повчальні – 21 книга апостольських листів; одна пророцька книга - Об’явлення ап. Іоана.
Перші чотири книги Нового Завіту – Євангелія – розповідають про головніші події, пов’язані із земним життям Ісуса Христа: Його народженням, служінням, вченням, смертю, воскресінням і присланням на землю Святого Духа. Євангелія згідно св. Матвія, Марка і Луки є синоптичними, тому що вони здебільшого говорять про ті самі події, і їхній план розміщення матеріалу є також дуже подібний. Євангелісти-синоптики зосереджують свою увагу навколо земної діяльності Господа Ісуса Христа. А Євангеліє згідно Іоана описує духовну сторону діяльності Господа. Євангеліст Іоан подає деякі події з життя Христа та Його вислови, про котрі не згадується в перших трьох Євангеліях.
Проти всі чотири Євангелісти зображують Христа, як безгрішну Особу – Богочоловіка. Кожний євангеліст виразно підкреслює якусь одну сторону Його служіння на землі: Матвій зображає Христа Царем; Марко – Слугою; Лука – Чоловіком; Іоан – Богом. Але всі автори Євангелій не забувають про те, що для них Христос є і Царем, і Слугою, і Чоловіком, і Богом. Матвій написав своє Євангеліє для євреїв; Марко – для римлян; Лука – для греків.
Спочатку Євангеліє Христове поширювалося усно, а потім, після деякого часу проповідування його апостолами, воно було записане. Більшість учених припускають, що Євангелія були укладені протягом тридцятилітнього періоду, приблизно від 65 до 95 рр. по Р.Х. Вважають, що Євангеліє згідно св. Марка було написане першим, а від Іоана – останнім.
У Євангеліях розповідається про вічне існування Сина Божого, де Христос представлений в Його трьох служіннях: у служінні Пророка, Первосвященика і Царя. Євангелісти, описуючи зимне життя Ісуса Христа, передають вчинки і вислови Його просто і коротко, без зайвих коментарів, уникаючи різних пояснень і здогадок. Вони вірять, що самі слова Господа є «дух і життя». Священні книги Нового Завіту є підтверджуючим документом нової угоди Бога з людьми. Новозавітні книги були написані безпосередніми свідками служіння Христового або їхніми співробітниками. І всі автори цих книг були натхнені Духом Святим, Який говорив через них. Канонічність Євангелій, та інших книг Святого Письма, базується на достовірності їхнього апостольського походження або змісту в дусі вчення апостолів, і чи написане в них погоджується з рештою Священного Писання.
Ми точно не знаємо, коли в перші століття християнської ери були прийняті 27 книг в канон Нового Завіту. Але нам відомо, що вже в II ст. по Р.Х. більшість християнських церков прийняли канон, в який входило чотири Євангелія, Дії Апостолів і більшість листів. Св. Афанасій в 367 році по Р.Х. був першим, який офіційно назвав 27 книг сучасного Нового Завіту канонічними.
Дії Апостолів - п’ята книга Нового Завіту – розповідає про розповсюдження християнства учнями Христа, після Його воскресіння. Лука написав Дії і ця книга є продовженням його Євангелія. Автор Дії зосереджує свою увагу в першій половині книги на головному апостолові Христа – на Петрові, а далі переходить до великої місіонерської праці апостола Павла.
Двадцять одно Священне Писання знаходиться в книзі Нового Завіту, це листи або послання апостолів, через котрі рання Церква намагалася наставляти віруючих на правильне християнське життя, пояснюючи їм Христове вчення. Апостол Павло є автором тридцяти цих листів, які були написані здебільшого до місцевих церков, заснованих ним. Об’явлення – остання книга Нового Завіту – належить до літературного жанру, який називається апокаліптичним. Ця книга написана для тогочасних читачів, а також одночасно і для наступних поколінь. Автор Об’явлення за допомогою різних символів оголошує Боже об’явлення для майбутніх часів. Книга Об’явлення належить до пророчих книг, і в ній знаходяться важливі попередження і дорогоцінні обіцянки Божі, які нам тяжко зрозуміти, бо вони висказані фігуральною формою вислову.
Хоч часто в цій книзі проста правда перемішується з містичним символом, але оптимізм її запевняє віруючих у тому, що, незважаючи на те, що буде відбуватися в світі, де завжди можливі різні переслідування дітей Божих, віруючи люди знають, що їх чекає вічне блаженство на небі.
Євангеліє згідно св. Матвія
У цьому Євангеліє не згадується ім’я автора, але Отці ранньої Церкви, починаючи від Папія, учня апостола Іоанна, приписували авторство цієї книги Матвію. Євангеліст Матвій, він також звався Левій, був одним з найближчих дванадцяти учнів Христа. Ми дуже мало знаємо про нього. В чотирьох списках дванадцяти апостолів ім’я Матвій згадується. Також його згадано в закликові Ісуса Христа, щоб він слідував за Ним. А про себе Матвій сказав у книзі лише те, що він був збирачем податків, митником. Звичайно, будучи євреєм і збирачем податків для Римської влади, це не робило Матвія популярним серед його земляків; за це вони ставилися до нього з презирством.
За переказом, первісно Матвій написав своє Євангеліє для іудеїв-християн, і тому воно було написано арамейською мовою, яка була розмовною мовою тогочасної Палестини. Згодом Євангеліє від Матвія було перекладене, згідно історика Євсевія, на грецьку мову для язичників, які прийняли християнську віру. Ліонський єпископ Іреней припускав, що переклад на грецьку мову був зроблений приблизно між 62-64 рр. від Р.Х. На жаль, як інші оригінальні манускрипти, це арамейське Євангеліє не збереглося.
Оскільки Євангеліст Матвій писав своє Євангеліє для євреїв, воно ж доводить їм, що відкинутий Христос є їхній законний Цар, і Його царський земний родовід сягає в давнину, аж до царя Давида. Матвій виразно підкреслює факт народження Христа в Давидовім місті, у Віфліємі. Автор згадує Христа, як «Сина Давидовім» сім разів, і тільки в цьому Євангеліє подані слова Христа про Його «престол слави». Також тут згадується про Єрусалим, як «місто Царя Великого», і сказано про Його Царство. У Матвія слово «Царство» згадується понад 50 разів, а фразу «Царство Небесне» лише євангеліст Матвій вживає близько 30 разів.
Проповідь Ісуса Христа про Царство Небесне є характерною рисою цього Євангелія. Це Царство Небесне має прийти на землю у формі морального відродження людського серця, а в майбутньому воно прийде у формі воцаріння в світі земного нащадка Давидового, Який був уже передречений у Старому Завіті, що Він «спасе людей своїх від гріхів їхніх». Тому Матвій, розповідаючи про Христа і Його служіння, часто показує нам, як вчинки і слова Господа завершили старозавітні пророцтва про Еммануїла-Ісуса. Євангеліст також вказує на відношення Христового вчення до єврейського Закону. Ніхто з інших євангелістів не пов’язує в такій мірі вислови Христа з пророцтвами про Нього в Старому Завіті. З цього випливає, що автор намагався показати євреям, що Христос є очікуваним Месією з царського роду, і Його місія на землі є частиною Божого плану.
Хоч Євангеліє згідно Матвія є біографічного характеру, але автор відхиляється від хронологічного порядку розповіді і групує свій матеріал за тематикою. Він подає п’ять довгих розповідей Христа, і кожна з них є збіркою Христового вчення на якусь тему, наприклад: вчення про Царство Небесне, нагорна проповідь, пророцтва про другий прихід Господа тощо.
Усі чотири Євангелії є найважливішою частиною Біблії, і всі біблійні книги написані до чотирьох Євангелій вказували на Ісуса Христа, а всі написані після цих Євангелій – розповідають про життя, діяльність і вчення головного Персонажу Євангелій.
Основний зміст книги: представлення Ісуса Христа – Царя іудейського; Його родовід, народження і раннє життя; нагорна проповідь; відкинення народом свого Царя; проповідь на Оливній горі; провіщення другого приходу на землю; смерть Царя і Його воскресіння; посмертне появлення перед одинадцятьма учнями і іншими свідками.
Євангеліє згідно св. Марка
Автором Євангелія згідно Марка стародавні історики вважали Іоана, якого також звали Марком. Його мати звалась Марією, і в її домі, в Єрусалимі, часто сходились учні Христа. Марко був навернений до Христа апостолом Петром. Іоан Марко допомагав апостолам в їхній праці і супроводжував їх в їхніх місіонерських подорожах. Марко написав своє Євангеліє десь близько тридцяти років після смерті і воскресіння Ісуса Христа. В Євангеліях не згадується ім’я Іоана Марка, а згадується в Діях Апостолів.
Євангеліє згідно Марка є найкоротшим з усіх Євангелій, і воно було написане для християн з язичників, жителів Римської імперії. Марко написав своє Євангеліє в Римі, на розмовній грецькій мові. І воно було вже відоме, свідчить Папій, в Азії в кінці I століття. Євангеліст Марко був учнем апостола Петра і він написав про Христа так, як йому розповів Петро. Тому старохристиянський переказ називає євангеліста Марка «тлумачем» апостола Петра, бо Марко передав нам слова і діла Ісуса Христа в стилі апостола Петра.
Євангеліє згідно Марка – це здебільшого книга вчинків, а не проповідей Христа, в ній нема довгих проповідей Господа, а лише кілька притч. Починається розповідь проповідуванням Іоана Хрестителя, а не народженням Христа у Віфліємі. Появлення Іоана Хрестителя зображене як здійснення пророцтв про нього в Старому Завіті. Після хрещення Христа і спокуси Марко зараз же переходить до свідчення про виступ Спасителя Галілеї, обширніше описує страждання і воскресіння Переможця. Марко в цьому описі подій дотримується більшого логічного порядку, ніж хронологічного. Він не посилається на пророцтва Старого Завіту, не цитує слів Господа, в яких сказано про Його божественність, і не подіє родоводу Христа. Євангеліст зображає Господа Слугою Божим, Який охоче готовий служити іншим, а Його численні чудеса говорять про божественність Сина Людського, про Його владу над законами природи. Марко, описуючи чудеса Ісуса Христа, дає нагоду читачеві самому прийти до висновку, зробленого римським сотником під хрестом на Голгофі про те, що: «Чоловік цей був справді Сином Божим». Автор зобразив нам Христа милосердним Сином Божим, Який перемагає любов’ю.
Основний зміст книги: Слуга Божий і Його публічне служіння; добровільне приниження Слуги і скінчення Його місії на землі; вірність Слуги, аж до хресної смерті; воскресіння і вознесіння на небо Божого Слуги-Переможця.
Євангеліє згідно св. Луки
Євангеліст Лука не був свідком життя і служіння Христового. Євангеліє згідно Луки було написане головним чином для греків, хоч адресоване особисто Теофілу, можливо, якомусь знатному грекові або римлянинові. У своєму Євангелії Лука намагався дати точну і ясну історію виникнення християнства. Його Євангеліє і Дії Апостолів – це дві важливі книги, на котрих базується основа євангельського вчення. Ім’я Луки згадується в Новому Завіті три рази, де сказано про нього, що він був «улюблений лікар» і співробітник апостола Павла.
Із вступу до Євангелія бачимо, що Лука наполегливо збирав матеріали із різних джерел для своєї книги. Він старанно вивчав оповідання очевидців про вчинки і вчення Христа. Свою розповідь автор пов’язує із тогочасними історичними подіями, які підтверджувались єврейським істориком Йосифом Флавієм. Грецька мова книг Луки є дуже близька до класичної. Його Євангеліє є прекрасним літературним твором, добре композиційно збалансованим, де автор вміло розмістив зібраний ним різноджерельний матеріал. У середині книги подані лише кілька найбільш популярних притч Ісуса Христа, наприклад: притча про «Блудного сина», про «Доброго самаритянина», про «Загублену вівцю» і про «Загублену драхму». Автор цим виразно підкреслює ідеальну природу Сина людського, Який є чутливим до засмучених, хворих і скривджених.
Згаданими притчами, підкресленням божественної природи Христа та Його царського достоїнства, автор вказує на те, що «Син Людський прийшов, щоб знайти та спасти те, що загинуло». Євангеліст, зображаючи Господа, як Сина Людського, звертає увагу читача на можливість спасіння для всіх людей у світі.
Євангеліст Лука був греком і пише Євангеліє для греків. Він витримує простоту євангельської проповіді і перебуває під впливом книг Старого Завіту. Лука митець людського серця, проникає в скорботну душу, вливає надію на прощення і спасіння. Його благовістя спрямоване до всіх народів: Бог хоче, щоб усі спаслися. Він охоче змальовує Боже милосердя, яке виходить назустріч людської нужді. Зворушливі його описи про сина вдови, про грішницю, блудного сина. Лука – євангеліст грішників. Він звіщає спасіння тим, що відбули на собі тягар гріхів, розкриває Христа, як спасителя і Відкупителя.
Євангеліст Лука не подає повного життєпису Христа, він подає лише ті проповіді і вчинки Господа, про котрі учні Христа розповідали усно, бо він вважав, що ці зібрані ним факти в його Євангелії можуть бути корисними для Церкви, щоб вони могли краще зрозуміти вчення Христа.
Основний зміст книги: вступ; родовід, народження, хрещення і спокутування Господа; публічне служіння Сина Людського; Смерть Господа; воскресіння; пояснення Писання учням по воскресінні і вознесіння Господа.
Євангеліє згідно св. Іоана
Автор четвертого Євангелія не називає свого ім’я, лише в кінці книги каже, що він «той учень, якого любив Ісус». А це вказує на апостола Іоана, улюбленого учня Христа. Це Євангеліє було написане наприкінці I століття в Ефесі, і християни ранньої Церкви традиційно приписували авторство цієї книги апостолові Іоанові, який був очевидцем земного життя і служіння Ісуса Христа. Іоанові Христос, умираючи на хресті, доручив Свою матір, щоб він про неї піклувався.
Апостол Іоан був одним із дванадцятьох апостолів, який, із своїм братом Яковом і апостолом Петром, належав до найближчої групи учнів Христа. Євангеліст Іоан особливо акцентує увагу на вченні Ісуса Христа, і особливо підкреслює Його божественність, що ясно видно з його слів, сказаних про ціль написання його Євангелія: «Щоб ви увірували, що Ісус є Христос, Божий Син, і, віруючи, мали життя в ім’я Його». Тому такі слова як «життя», «вірити» і «Син Божий» і «Син» частіше трапляються в його тексті, ніж в євангелістів-синоптиків. Лише Іоан згадує у своїм Євангелії про величні вислови Христа «Я є хліб життя», «Я воскресення і життя», «Я є путь і істина і життя», і про вступні Христові слова «істинно, істинно».
Заведей був батьком Іоана, а Соломія, можливо, була його матір’ю, яка, як гадають, була сестрою матері Христа. Якщо це так, то Іоан був двоюрідним братом Ісуса і напевно знав Його з самого дитинства. Іоан разом з своїм батьком і братом Яковом були рибалками. Він мав свій дім у Єрусалимі. Іоан був учнем Іоана Хрестителя, але після визнання Іоаном Хрестителем Ісуса Сином Божим, став учнем Христа.
Припускають, що євангеліст Іоан написав своє Євангеліє приблизно в 90 році після Р.Х., коли Христове вчення було вже досить розповсюджене. А з розповсюдженням християнства почали з’являтися перекручення сутності християнства. Особливо в Малій Азії виникли різні єресі, які заперечували божественність Ісуса Христа. Саме тоді апостол Іоан написав своє Євангеліє, щоб єретичним перекрученням протиставити істинне вчення про божественність Ісуса Христа – Сина Божого. Тому автор описує тільки ті чуда і проповіді Христа, котрі найбільш доводять Його божественність.
П’ять святкових подорожей Ісуса Христа в Єрусалим є історичною основою книги, вони установлюють послідовність подій земного життя Христа. Автор подає лише сім чудес Христа, кожне з них має особливе значення для ствердження божественності Ісуса Христа. В книзі також записано кілька бесід Христа, про необхідність народження згори, про доброго пастиря, про значення Духа Святого в особистому житті кожного послідовника Христа.
Основний зміст книги: вступ: Слово стало тілом; свідчення Іоана Хрестителя про Сина Божого; публічне служіння Сина Божого; смерть і воскресіння; з’явлення Сина Божого перед учнями та іншими особами після воскресіння.
Дії Апостолів
Євангеліст Лука також написав книгу Дії Апостолів, яка є продовженням його Євангелії. Лука був першим істориком раннього періоду християнської Церкви. Тому дехто називає його книгу Дії Апостолів «Першою історією Церкви», а інші називають її «Євангелієм дії Святого Духа», бо в цій книзі описано як Святий Дух продовжував працю Господа на землі, наставляючи віруючих на всяку істину, і відігравав важливу роль у заснуванні та розвиткові Церкви. В Діях ім’я «Святий Дух» згадується понад 50 разів, де Його діяння пов’язане з хрещенням Церкви в Святому Дусі, із сповненням Святого Духа, з керівництвом Святого Духа, з поширенням Царства Божого на землі і з прославленням Сина Божого.
Дії охоплюють період понад тридцять років. Книга починається повторенням розповіді про вознесення на небо Ісуса Христа і кінчається перебуванням апостола Павла в тюрмі в Римі. Лука розповідає в цій книзі про заснування в Єрусалимі першої християнської общини та розповсюдження християнства в світі після воскресіння Христа і зішесття Святого Духа на землю. В Діях розповідається про першу апостольську проповідь, перше апостольське чудо, перші кроки організації Церкви, першого християнського мученика, першого наверненого з язичників і про першу церкву в Європі. Християнство з Єрусалиму почало розповсюджуватися в західному напрямку через Малу Азію і Грецію, аж до Риму. Таким чином, були охоплені головні провінції Римської імперії.
Книгу Дії Апостолів дослідники Біблії вважають тим історичним мостом, який з’єднує чотири Євангелія з двадцять одним посланням, котрі були написані Павлом та іншими апостолами. Спочатку в Діях уся увага зосереджується на Петрові та Іоанові, а потім у другій частині книги автор розповідає про діяльність Павла, апостола язичників, колишнього гонителя християн, Савла з Тарсу. Лука в другій частині часто вживає займенник «ми», а не «вони», що вказує на те, що автор був безпосереднім учасником описаних подій, поскільки він супроводжував Павла в його місіонерській подорожі.
Дій Апостолів не є повною історією перших християн, тут навіть не сказано багато про головних апостолів Христа, бо ціль автора полягала в тому, щоб показати читачам, як Господь через Духа Святого керував Своєю Церквою, яка складалася тоді з маленьких, незалежних одна від одної, громад із євреїв і язичників, і як Церква зростала, міцніла і швидко розповсюджувалася по всіх провінціях Римської імперії.
Основний зміст книги: очікування учнями Духа Святого; день П’ятидесятниці; навернення Савла; три місіонерські подорожі апостола Павла; собор в Єрусалимі; розповсюдженням Євангелія від Єрусалима до Рима.
Об’явлення апостола Іоана Богослова
Об’явлення – це книга, яка відкриває все те, ще було в минулому заховане або незнане. Книга Об’явлення – остання книга Біблії, в котрій Господь відкриває нам великі події, які мають статися перед завершенням всього в світі. Ця книга є найдетальнішим поясненням Христових бесід про майбутні події.
Книга Об’явлення натхнена Богом, автором якої вважають апостола Іоана, автора Євангелія згідно Іоана і трьох соборних листів. За переказами апостолів, апостол Іоан був засланий на острів Патмос, приблизно в 95 році по Р.Х., в часи переслідування християн імператором Домініціаном. Іоанові дозволили повернутися в 96 році в Ефес, де він написав цю книгу.
В Об’явленні Іоан записав все, що він бачив і чув на Патмосі. Автор у книзі вживає багато фраз і висловів, які вживав Христос. У книзі багато пророчого символізму і метафор, взятих із книги Даниїла, Єзекіїля і Захарії. Також Іоан посилається на пророцтва і події в Старому Завіті.
Книга Об’явлення має багато в собі незрозумілого для нас. Можливо, що сам апостол Іоан не цілком все розумів із того, що він бачив і чув у даних йому видіннях на острові Патмосі. Проте в книзі майже все зрозуміле для сучасних читачів. В Об’явленні багато цінних попереджень і чудових обіцянок для віруючих людей. Правда, значення деяких видінь, бачених Іоаном, будуть відкриті людям лише ходом історичних подій у майбутньому. В книзі переплітаються реальні події з містичним символізмом і змінюються місця дії, де автор показує здійснення різних подій то на землі, то на небі. Цим автор хоче описати суд Божий і пов’язані з ним події в усьому світі.
Головною темою книги Об’явлення є події останніх днів, починаючи від першого приходу Христа, і які триватимуть до воскресіння мертвих та загального Божого суду.
Автор написав книгу для тогочасних людей, але зміст її і значення пророцьких передбачень також і до всіх майбутніх поколінь. На фоні соціальних і політичних умов Римської імперії, де населення вважало своїх імператорів богами, і люди поклонялися їм у своїх язичників храмах, автор описує тяжкі переслідування Церкви, які триватимуть протягом віків, з котрих Церква вийде переможною, очищеною і воз’єднається з Господом. Ці видання були дані Іоанові для того, щоб підтримати віруючих у їхніх тодішніх переживаннях, і в ще тяжких переживаннях в недалекому майбутньому.
Книга Об’явлення ділиться на три головних частини: авторові було сказано, щоб він написав про минулі події («напиши, що бачив»); про теперішні події («що є»); і про майбутні події («що має бути по цьому»). Тобто, йому було сказано описати про бачені видіння на Патмосі, про стан тогочасних церков і про події, які стануться після скінчення періоду Церкви.
Об’явлення є книгою побудованою навколо системи числа сім. І головна третя частина книги характерна подіями, пов’язаними з числом сім: сім листів до семи церков, сім труб, сім печаток, сім чаш гніву, сім золотих свічників, сім ангелів, сім зірок, сім духів тощо. Число сім дуже часто вживається в Біблії, воно мусить мати якесь важливіше значення від звичайного значення числа сім, а символічно воно означає завершеність чогось, повноту, всеохватність.
Апостол Іоан у своєму кінцевому видінні нового неба і нової землі зображає відновлення всього творення, яке буде звільнене від всякої недосконалості славою Божою. Як бачимо, Біблія є цілою історією, де остання частина останньої Біблії віддзеркалює суть думок першої книги Біблії. В Бутті 1:1 сказано: «На початку Бог створив небо та землю», а в Об’явленні 21:1 сказано: «І бачив я нове небо й нову землю».
Основний зміст книги: передмова; звернення Господа до семи церков; звій із сьома печатками; суд сімох печаток; прихід до влади звіра і фальшивого пророка; кара семи чаш; падіння Вавілона; Армагеддон; Тисячолітнє Царство; святе місто і день суду; останнє попередження в Біблії; закінчення.
Книга Псалмів
Книга Псалмів – це збірка 150-ти духовних пісень, які укладені в різні періоди історії ізраїльського народу. Назва книги походить від грецького слова «псалмос», що означає співання вірша від акомпанемент музичного інструмента. А в староєврейській мові ця збірка псалмів називається «Сефер Теліггім» - «Книга хвали».
Своєю тематикою псалми здебільшого релігійного характеру. Заголовки псалмів віддзеркалюють їхній характер. Псалми є молитвою до Бога, славословленням або повчанням, а декотрі з них укладені для особливих подій, наприклад, коронації або вшануванням царського весілля. Псалми укладені різними авторами. Здавна вважають, що Давид був автором більшості псалмів. Йому приписують 12 псалмів, синів Корея (11 псалмів), Соломона (2 псалми), Мойсея (1 псалом), Етана (1 псалом). 50 псалмів уклали невідомі автори. Також припускають, що Давид був автором декотрих анонімних псалмів. Автори книг Нового Завіту визнають Давида автором книги Псалмів. Ісус Христос залюбки користувався книгою Псалмів. Він сказав, що в псалмах є багато провіщень, котрі відносяться до Нього.
Увесь процес укладання псалмів тривав довгий час. Більшість псалмів дійшли до нас у теперішній формі з часу побудови другого храму в Єрусалимі, приблизно між 537 – 100 рр. до Р.Х. Дослідники Біблії припускають, що Ездра упорядкував книгу Псалмів, і в такій формі вона дійшла до нас.
Давид був хоробрим воїном, геніальним полководцем і здібним державним мужем. За його царювання держава була сильна і процвітала. Але літературна творчість Давида стоїть вище його політичних досягнень в житті. Його книга Псалмів є великим вкладом у духовну спадщину людства. І віруючи люди усіх віків будуть вдячні Давидові за його чудові псалми, що наснажують дух людини.
Псалми містять різні переживання віруючої душі, яка з молитвою звертається до Бога і просить в Нього захисту в момент великого горя, і висловлює хвалу, коли душа в натхненні. Не дивлячись нате, що книга Псалмів відноситься до старозавітних книг, її часто видають разом з Новим Завітом, тому що дух псалмів зображає божественне об’явлення людям у висловах відповідних до переживань віруючої людини. Псалми своїми образами передбачають глибокі переживання Богочоловіка, Його втілення, Його смерть на хресті, Його воскресіння із мертвих і прийдешнє царство на землі.
Це збірка псалмів поділена на п’ять книг, і кожна з цих книг закінчується словослов’ям. Такий поділ був прийнятий в староєврейським тексті ще з давніх часів. Також цього дотримано і в перекладі Сімдесятьох. Можливо, такий поділ імітує П’ятикнижжя Мойсея. Ось псалми, які входять до цих п’яти книжок: I – 1-40; II – 41-71; III – 72-88; IV – 89-105; V – 106-150.
За змістом і структурою, псалми діляться на кілька груп, а саме: історичні, месіанські, повчальні й прославлення. Вірш 8 у 118 псалмі є головною думкою Біблії.
У книзі Псалмів ідея довір’я до Бога найголовніша. Слово «довір’я» часто повторюється в псалмах. Укладач Давид завжди звертався до Бога: в години радості і смутку. Давид завжди хвалив Бога. Він завжди дякував Богові за відповіді на молитви. Також слово «радуйся» часто повторюється в його псалмах. Різні тяжкі переживання в житті не затемнювали радості автора псалмів, бо він завжди надіявся на Бога. Вирази «співайте» і «радуйтеся» часто повторюються в псалмах. Також слово «милість» сотні разів згадується в Давидових псалмах. Правда, в деяких псалмах Давид просить в Бога помсти над ворогами Ізраїля, але головною ідеєю в його псалмах є ідея милості Божої.
Книга Псалмів – це чудова скарбниця, з якої людина може черпати духовну силу, утішання і надію. Псалми Давидові мали великий вплив на українську літературу. Наприклад, Володимир Мономах у своєму творі «Повчання», написаному на початку XII ст.., цитує багатьох псалмів, а Шевченко і Леся Українка творили переспіви з псалмів.
|
